Згадується мені 1945 рік. Майже в кожному селі були повстанці. Ми, підлітки, раділи,
захоплювалися, — все ж це наша Українська армія. Уся молодь хотіла допомагати повстанцям. В УПА, під псевдом "Морозенко", був мій старший брат. Я, при житті батька, навчився шевського ремесла. Це пригодилося в ті тяжкі часи. Ремонтував взуття повстанцям і виконував різні дрібні доручення. На той час батька вже не було в живих, а ми з мамою не мали постійного місця проживання. Щоб нас не вивезли в Сибір, ми шукали нові місця, де можна було б переночувати. Ціле літо я з хлопцями ходив у ночі охороняти городи від диких кабанів. Ми будували буди, в яких спали. На зиму нам дав притулок один чоловік з переселенців, який жив під лісом. При потребі брат заходив до нас з друзями. Він довіряв мені інші доручення: носити сухарі до лісу, естафету в сусіднє село, розвідувати, коли приїжджали "рубашники", які в них плани.
Так ми прожили до весни 1946 року. Весною брат відправив маму до сестри у село Малі Заліщики, а мене забрав з собою. У село Зубрець ми прийшли досить пізно вночі. У цього господаря я жив до літа, помагав у господарстві. Часто сюди навідувалися хлопці з лісу, В липні прийшов брат і сказав, що я йому потрібний в іншому селі.
Наступного дня я повинен був іти в Малі Заліщики. Мене поселили у дівчини, як брата( її брати були десь у наймах). Так я став Гнатишиним Василем. Брат часто провідував мене і давав різні доручення. Їхня боївка на той час перейшла в Язлівецькі терени.
Майже рік, до липня 1948 року, я прожив в селі Малі Заліщики. Одного дня почув, що біля млина гавкають собаки. Подумав, що брат йде з боївкою. Це були енкаведисти. Я назвався Гнатишиним Василем, але нам не вірили. Мене почали сильно бити. Я не витерпів і зізнався, я — Москвин.
Цієї ночі мене більше не мордували. Вранці повезли в Золотий Потік у тюрму Не били, тільки питали чому я ховався. Я відповів; «Щоб не вивезли в Сибір». Наступного дня мене повезли в Бучач.
У них було багато доказів, були точні дані про мою роботу, я розумів, що то не їхні вигадки. Я вже не відчував болю, тільки поштовх і звук. Наступної ночі знову почалися знущання. Били по ногах, п'ятах. Голову обмотували, а коли після побоїв розмотували, з уст текла густа кров.
Енкаведисти добре знали, що мій брат ''Морозенко" є провідником СБ, отже, я повинен багато знати. їх цікавило все: хто годував повстанців, до кого заходили, їхні зв'язки, криївки. Мордували 20 днів і ночей. На 21-й день посадили на поїзд і повезли до Чорткова у слідчу тюрму.
Там мене вже не били, бо не було кого бити, але намагалися з мене зробити "стукача". Я передавав побутові розмови, які нікому не шкодили. І мені дали спокій.
27 серпня 1948 року військовий трибунал засудив мене до 25 років таборів і 5 років позбавлення прав. Зі Львова в товарних вагонах повезли в Сибір. Їхали майже місяць. У грудні прибули в Комі АР.
У мороз до 50 градусів і сильний вітер нас пішки гнали в табір. Багато людей обморозилися. Наступного дня усіх обморожених відправили в лікарню. Я також там пролежав три місяці. Шкіра разом з м'язами відпадала на руках. Один палець на правій руці відпав, один відрізали.
Так я став інвалідом І групи. Через два роки мене перекомісували і призначили "спецтруд" (III групу ). Цим "легким трудом" була бочка на 400-500 літрів (зимою на санях, а літом на колесах) упряжена в 6 чоловік, якою цілу ніч вивозили з туалетів нечистоти. Так я працював майже рік. Після того мене забрали в бригаду помічником бригадира. Водив бригаду в їдальню, писав наряди, допомагав на будівництві. Одного разу я пішов в перукарню і познайомився з перукарем, який був неписьменним. Він попросив написати листа. Згодом запропонував піти до нього учнем. Я погодився і так став перукарем.
У 1956 році була виїзна комісія, розглядала справи засуджених. Мене звільнили. Після восьми років страждань, голоду, холоду, болю я, 26-ти літній хлопець, повертався на рідну землю, у рідне село, яке так часто бачив уві сні.
Сьогодні я пенсіонер, хвора людина, але щасливий, що бачу Україну хоч бідну, обкрадену, але вільну.
Спогади надані Синенькою О.
