Спогади... Вони гіркі й пекучі. Вони ятрять серце й душу. Мушу розповісти й людям про незабутнє пережите. Оживає в пам’яті рідна ненька, Ірина Іванівна Більська. Народжена в 1909 р. в Бучачі, вона з юних літ була активною громадською діячкою – членкинею Марійської дружини, хористкою у церкві Василіянів. У 1946 році вступила в ОУН, яка боролося проти нових, радянських загарбників, за волю України. Виконувала в УПА обов’язки зв’язкової та медсестри. Батько мій також був у повстанському підпіллі. 24.01.1948 р. маму арештували органи НКВС. Була на той час вагітною. Мама не раз розповідала, як у заґратованій катівні знущалися з неї енкаведистські кати Воробйов і Михайлов. Від побоїв на допитах живого місця на тілі не було. Терпіла, з усіх сил намагалася прикривати від ударів лоно, рятуючи моє життя. На одному з допитів виштовхнули її на балкон, погрожуючи застрелити і скинути униз. Та вирішили зачекати до ранку – може, стане балакучішою. Тієї ночі мамі вдалося через вікно вибратися і повернутися додому. Та де мала ховатися вагітна жінка? Через кілька днів її вистежили і знову схопили. З Бучацької в’язниці її перевели до Чортківської, а згодом – до Львівської, що на вулиці Лонцького. Там, у тюремній камері, у листопаді і з’явилася я на світ. Жінки-однокамерниці насмикали зі свого  одягу ниток і сплели для мене сорочечку, яку дивом удалося зберегти, і тепер вона у музеї. Отримавши вирок 25 років позбавлення волі з конфіскацією майна, за радянською статтею 20-54-1а, мама була етапована до табору біля станції Потьма в Мордовії. Там були й інші жінки з немовлятами. Від нестерпних антисанітарних умов діти масово помирали. Пелюшки матері сушили на власному тілі. За рік перебування за колючим дротом я вимовила слово «мама», а ще через рік, рятуючи від сиротинця, куди забирали дітей після 2 років,  мене забрала на батьківщину мамина сестра. Вона мене виростила, і її я надалі називала мамою. Батька мого, вояка УПА, арештували у 1949 р., покарання відбував у концтаборі в Архангельську. У 1956 році мама повернулася хвора і недовго прожила. Її тримали в неволі 8 років. Питається, за що? Адже вона не вчинила жодного злочину.  Батько свою зброю скеровував проти комуно-більшовицької навали, боронячи від терору рідний край і народ. Він і досі не реабілітований. Мене постійно переслідували, не давали вчитися. З 16 літ зазнала рабської праці. Не змогла відшукати документів про своє народження у в’язниці та перебування у концтаборі, не вважаюся тому репресованою, хоча маму реабілітували.

Хто й коли нестиме відповідальність за понівечені життя, за знищені Храми, національну віру, мову, за знедолену мою Україну? Хто поверне мені обездолене сирітством дитинство і злиденну  молодість? Від імені усіх дітей, народжених у неволі, вимагаю міжнародного засудження тоталітарного радянського режиму.